Важливу роль у культурному й науковому житті Волині-Житомирщини ХІХ – початку ХХ ст. відіграли представники роду де Шодуар. Переїхавши з Франції до Польщі, згодом прийнявши російське підданство, його представники оселились на Волині, де досягли значних успіхів у суспільному житті краю та Правобережної України загалом. Вони залишили свій слід у державній (управлінській), освітній, науковій, банківській сферах, зібрали унікальні колекції живопису та антикваріату. Представники роду де Шодуар більше століття всіляко підтримували і вкладали кошти у розвиток місцевої науки, культури та освіти. Водночас, як вважають дослідники, Шодуари залишили помітний слід не лише в історії України, а й Польщі, Німеччини, Бельгії та Голландії.
Про Яна Йозефа де Шодуара (1746–1839), засновника житомирської гілки Шодуарів, відомо те, що у 70-х роках ХVIII ст. він разом з родиною переїхав до Варшави, де досяг успіху в торгівлі та банківській справі. Запорукою цих досягнень були його бездоганна чесність і порядність. На Волині як подяку за фінансову підтримку польського короля Станіслава Августа Понятовського Ян де Шодуар отримав земельні наділи.
У 1805 р. в Івниці, містечку Житомирського повіту, Ян Йозеф де виробничими й господарськими будівлями. Відтоді чотири покоління де Шодуарів пов’язувались із нашим краєм. У 1814 р. за особливо вагомі заслуги перед королівством Баварія курфюрст Максиміліан І надав Яну Йозефу спадковий титул барона.
Син Яна Йозефа Станіслав (1792–1858) здобув ґрунтовну освіту, особливі здібності мав у царині історії, філології та мистецтва. Окрім рідної французької, володів багатьма іншими європейськими мовами, знав латину і давньогрецьку. Також він захоплювався музикою і відмінно володів художнім пензлем. Станіслав де Шодуар реалізував себе на науковій ниві, став членом-кореспондентом імператорської Академії наук, одним із засновників, а упродовж перших двох років існування – фактичним головою, згодом помічником голови Київської тимчасової комісії з розбору давніх актів (відомої ще під назвою «Київської археологічної комісії»). Він увійшов в історію і як бібліограф, бібліофіл, нумізмат та мистецтвознавець. Зібрав багату колекцію старовинних монет, гравюр, витворів мистецтва часів античності та Київської Русі, яка стала основою великого родинного музею. Бібліотека Станіслава де Шодуара містила значну кількість стародруків, автографів польських королів.
Син Станіслава Максиміліан де Шодуар (1816–1881) мав вищу юридичну освіту. Від 1840 р. він працював службовцем канцелярії генерал-губернатора у Києві. Завдяки досконалому володінню іноземними мовами вів листування із закордонними кореспондентами, обіймав посади скарбника, бухгалтера Київського інституту шляхетних дівчат, був членом його наглядової ради. Максиміліан одружився з Єлизаветою Бокщаніною, батько якої Юзеф Бокщанін, відомий культурно-освітянський діяч Волині, обіймав посаду директора Кременецького ліцею. У 1833 р. Юзеф Бокщанін став організатором і директором Першої чоловічої гімназії в Житомирі.
Максиміліан де Шодуар успадкував і продовжив справу батька зі збору творів живопису для родинного музею. Однак головною справою його життя та захопленням стала ентомологія. Він зібрав унікальну колекцію комах і жуків, опублікував близько сотні наукових статей.
Стараннями Яна Йозефа, Станіслава і Максиміліана де Шодуарів Івницький маєток, починаючи з 20–30-х років ХІХ ст., поступово розбудовувався. Колекція живопису і бібліотека при ньому поповнювалися цінними надбаннями.
На той час родинний музей Шодуарів заслужено вважався одним з кращих приватних музеїв Європи. Тут зберігалися колекції монет, медалей, гравюр, картин видатних митців західного світу; скульптури, античні старожитності; експонати прикладного мистецтва.
Іван Максиміліанович, останній із представників роду де Шодуар, прийнявши фамільну спадщину, доклав багато зусиль для її збереження та поповнення.
Іван де Шодуар (1859–1919) – інженер-хімік, колекціонер, бібліофіл, меценат і благодійник. Навчання розпочав вдома, згодом – у Київській гімназії, де досяг значних успіхів у точних науках та вивченні мов. Потім були роки навчання у Ризькій політехніці на інженерному, хімічному і агрономічному факультетах. Отримавши всебічну освіту і глибокі знання, Іван Шодуар одночасно мав багато вподобань: захоплювався театром, поезією, полюванням, фотографуванням та був непоганим кулінаром. Про його історико-краєзнавчі інтереси, успадковані від діда Станіслава, свідчать збережені в Державному архіві Житомирської області малюнки краєвидів Житомира й Острога, нотатки з історії України.
На жаль, доля Івана де Шодуара була трагічною. Невиліковна хвороба прикувала його до інвалідного візка у 43-х річному віці. Проте сили волі, характеру і енергії Івану де Шодуару було не займати. Переїхавши до Житомира, у 1905 р. на схилах річки Тетерів він розпочав будівництво чотириповерхового палацу. Архітектором будівлі став відомий український архітектор Зиновій Журавський, автор будівлі залізничного вокзалу в Жмеринці.
Для благоустрою території навколо палацу барон запросив із Варшави майстра садово-паркової архітектури Мартіна Затона. До парку були завезені рослини з багатьох країн Європи, Південної Америки, Азії. Особливою красою відзначалась оранжерея з унікальними трояндами та іншими екзотичними зразками флори. З часом Іван де Шодуар перевіз з Івниці та облаштував у новому маєтку музей і бібліотеку, яка нараховувала близько 40 тисяч книжок.
Іван де Шодуар брав активну участь у діяльності державних, благодійних, просвітніх і громадських товариств, серед яких — Управління в справах опікування дитячими притулками, Товариство допомоги бідним, Товариство Червоного Хреста, Товариство сприяння навчальним закладам, Товариство дослідників Волині. Варто зазначити, що за велику благодійницьку діяльність Івану Максиміліановичу було присвоєне звання почесного громадянина міста Житомира.
В оформленні фасадів палацу Івана де Шодуара відчувався потяг до античних традицій. Одночасно зусиллями майстра-каменяра Вацлава Длоугі було створено оригінальні підпірні стіни, місточки, алеї, на яких встановили давньогрецькі скульптури, декоративні вази та акваріуми з екзотичними рибами.
У такому вигляді палац проіснував до жовтневого перевороту 1917 р. Після приходу до влади більшовиків та смерті барона бібліотека була розпорошена, частина її втрачена. За часів Другої світової війни музей пограбували німецькі окупанти. Вціліла частина колекції картин згодом перейшла до Житомирського обласного краєзнавчого музею і стала основою його унікального зібрання живопису. Будівля палацу постраждала у 1943 р. на завершальному етапі Другої світової війни, його залишки було розібрано у повоєнний час.
Джерело: Житомирська міська рада