Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Рік тому під час відпрацювання на навчаннях зв’язки «кейсевак — медевак — стабілізаційний пункт» у новій бригаді ми з побратимом прагнули показати, як це відбувалося на нашому досвіді.
Кейсевак — екіпажі на позашляховиках, що заїжджають на найскладніші території фронту і не мають спеціалізованого обладнання. Медевак — лікарський екіпаж, швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених.
Міняючись ролями і місцями, ловлячи на ходу всі проблемні моменти, які можуть виникнути в роботі й комунікації, медики 47 ОМБр тоді готувалися до надважких завдань.
Далі їх чекав свій унікальний шлях і досвід, моментами зовсім не схожий на наш. Сповнені особливого драматизму Запорізький напрямок і Авдіївка.
І ось ми знову зустрілися. Ті, кого я запам’ятала вчорашніми цивільними, пройшли бойове хрещення і непрості випробування. Їхня чітка і злагоджена робота відверто тішить і викликає тепле почуття — маленька команда стала надією на порятунок для поранених багатьох бригад цього напрямку.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform 
Фото: Олена Худякова / АрміяInform 
Фото: Олена Худякова / АрміяInform 
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
— Бачиш, як карти склалися — довелося сформувати свій стаб. Ми за три дні відкрилися. Як ужарені працювали — рили каналізацію, проводку робили, все приводили до нормального стану, тут же руїни були.
Волонтери дуже допомогли укомплектуватися. З моменту, як заїхали, 5 днів по тому в нас почалася робота, пішов потік поранених. У процесі вже покращували, вивели на той рівень, який зараз, — зустрів мене обіймами лікар-травматолог «Вітер».
Рік тому він підбадьорював бойових медиків, які вчилися на ньому ставити назофаренгіалку, а тепер він старший на стабілізаційному пункті.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
«Вітер» розповідає, що добивалися можливості переливати кров, долаючи бюрократію і нерозуміння.
— Є постанова кабміну 681 по крові, військовий мобільний госпіталь має свого координатора, наш координатор напряму зв’язується, ми замовляємо, що нам треба, скільки. І ніякої заморочки, ніяких зайвих складнощів, які нам розписували. Це працює. І це реально рятує, — каже лікар.
І додає, що на кожному стабпункті мають бути пристрої для підігріву рідин і препаратів крові та портативні УЗД, але так далеко не всюди:
— У нас є. Але все дороге, розхідники дорогі, кожен картридж одноразовий від 100 доларів. Функція проста — гріти, бо кров же з холодильника. Поки ти дістав — 5 градусів, поки покладеш гріти — це займає час. А так повісив — і пристрій на великій швидкості вливання зігріває, що важливо — 3–5 хвилин. Бо в геморагічному шоці і гіпотермії кожна хвилина критична.
І думаєш, що це ж не супертехнології майбутнього, дрони в гаражах збирають, а тут такі картриджі ми мусимо замовляти за кордоном. Через своїх знайомих, волонтерів. Нам дуже потрібно, щоб хтось розібрався і робив це тут. Бо ж питання — життя. Були такі поранені — майже в агонії людина. Ти ллєш кров — приходить до тями. Каже: «а що, я живий?». Все це на очах наших відбувалося.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Щоб таких історій було більше, все тримається на рішучості і наполегливості медиків. Знову ж таки, людський чинник. Є і юридичний аспект — поняття стабілізаційний пункт, по суті, досі немає.
Документально це не унормовано. Про штатний розклад тим більше не йдеться. Отже, хто як вміє і хоче — так воно і відбувається.
Лікарі розповідають, що не вистачає також збору даних і статистики щодо віддалених ускладнень. У цивілізованому світі на цьому побудована доцільність методик, препаратів, протоколів.
А тут ти сам у певній кількості випадків можеш простежити подальшу долю бійця, але доступу до аналізу загальної статистики немає, хоча це надважливо.
— Протоколи іракських і афганських операцій — це явно не наш випадок, і це вже стало зрозуміло. І масштаб. І клімат. І особливості ведення бойових дій. Хотілося б побачити хоч за пів року дослідження — яка допомога надавалася пораненим, які подальші ускладнення, вплив певних маніпуляцій і введення препаратів, — каже анестезіолог.
Хірургічні бригади міняються, «Вітер» тут безвилазно. Черги із цивільних колег, які хотіли б іти у військову медицину, якось не видно. Тож дівчат — бойових медикинь — «натаскали» на рівень операційних сестер.
Тим часом Зоя, операційна медсестра за фахом, каже, що влітку 2022-го в ТЦК її переконували, що сестри у війську не потрібні.
Зоя з Херсонщини, 2 місяці провела в окупації, потім їй вдалося вийти. За 2 дні після того звернулася в найближчу лікарню, перепрофільовану під госпіталь, і одразу приступила до роботи.
Коли лінія зіткнення посунулася, і потік поранених поменшав, жінка відчула, що повинна зробити більше — з’явилося бажання йти у військо.
Від неї довго відмахувалися, давали телефони частин, щоб сама шукала, хто погодиться її взяти. У той же час військові, з якими працювала, казали, що люди потрібні.
Зоя все ж добилася того, щоб її призвали, пройшла на полігоні навчання на бойового медика, а потім була розподілена в 47 ОМБр.
— Тут фізично ти втомлюєшся, але морально відчуваєш компенсацію, відчуваєш себе на своєму місці. Користь від того, що ти робиш, дає відчуття, яке допомагає долати незручності, — каже Зоя.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
У вільний час говоримо з лікарями про те, що дрони змінили все. Особливо це стосується можливостей вчасної евакуації поранених.
Наступні дві доби підтверджують сумну реальність сьогодення — 60 відсотків поранень і контузій через удари FPV, «ланцетів» і ворожі скиди. Також є і загиблі.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform 
Фото: Олена Худякова / АрміяInform 
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
«Ще буває таке, що привозять за годину після поранення. Але переважно — 3 години чи більше. Хоч у нас тут і невелике плече еваку. Бувало, що з проникаючим пораненням голови через дві доби привезли. Взимку було дуже важко. Всі в болоті, багні, обмороження 3–4 ступеня. Ступні, кисті — лід. Стукаєш, як по каменюці, і сніг на тілі не тане. У дні відходу ми з Авдіївки працювали без передиху. Дуже багато було поранених, — згадує «Вітер».
Говоримо про незмінне і наболіле — те, що якість першої допомоги визначає або всі подальші шанси пораненого вижити, або їх відсутність.
Крім основної роботи, «Вітер» має кожен ранок оглядати і описувати полеглих, яких вивозить служба «Ангели».
— Буває дивишся — дірка під коліном і більше нічого. І ні турнікета, ні намагань бодай якось зупинити кров. Оце боляче бачити. Або накладені незатягнуті турнікети. Просто витік, все. А міг жити. Просто витік, розумієш? Тут страждання, тут поруч смерть завжди, але є смерть, як тобі сказати, від якої таке зло бере — ну як так? От приклад тобі — поранення в руку, ділянка під пахвою, те, що треба дивитися під час огляду одним з перших місць. Потекло під курткою. Далі в штанину. Побачили кров на штанах — наклали турнікет на ногу. Привезли тіло… Молодий пацан. От від такої смерті зло бере. Бо так могло не бути. Так не має бути.
А скільки випадків, коли наклали турнікет, а людина сама його попустила. І все. Не завжди накладають оклюзійки у разі поранень грудної клітки. Деякі ще умудряються хрест-навхрест ліпити скотч армований. А то буває лежить без нічого, взагалі. Жодних спроб щось зробити, — каже «Вітер».
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
І в той же час лікар розповідає, як приємно бачити, коли привозять, наприклад, правильно затампоноване поранення з пошкодженням серйозних судин. Говорить, що жалкує, що відео днями не зняв. Два гемостатичні бинти витягнув. Вистелено все щільно, і зверху бандаж. Кровотеча зупинена. І боєць вижив.
— Специфічний ще епізод, як для категорії хорошого, — але тут неймовірно так все переплетено. Був важкий поранений з травматичним відчленуванням правої нижньої кінцівки на рівні нижньої третини гомілки.
Я йому провів ампутацію на рівні середньої третини гомілки в межах здорових тканин. Анестезіолог каже, що це мій земляк. А хлопця вже відправили далі по евакуації. Я взяв дані. І сталося так, що коли я приїхав у відпустку, то він якраз із госпіталя додому виписався.
Телефоную йому, виявляється, він на сусідній вулиці живе. Я так делікатно кажу: «я той лікар, який тобі відрізав ногу», а він: «та ладно». Кажу, що хотів би оглянути. Зустрічаємось. І в спілкуванні виявляється, що це кум сина моєї хрещеної мами. Отакі історії бувають, — згадує «Вітер».
…Розмову обриває рація — везуть поранених. Я іду до легких, а важких забирають в операційні.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
…Після роботи спілкуємося із Зоєю. Вона просить серветку — помітила залишки засохлої крові на руці. Мені ж ці скривавлені схрещені бойові топори на її схрещених руках здалися повними особливого символізму.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
— Що людям хочеться сказати? Або ти в ЗСУ, або допомагаєш. Байдужість — це як підлість. Боїшся взяти зброю — іди допомагати в найближчий шпиталь, там роботи повно… Але є інші питання… Казати людям у країні у 2022-му, що скоро переможемо, а тепер бігати по вулиці за кимось, то дуже сумно… І не врятує ситуацію, якщо не міняти проблемних моментів, що існують: нерівності, несправедливості. Це найгостріше.
Невже два роки було потрібно, аби зрозуміти, що практика виведення поза штат поранених і хворих без належної реабілітації і виплат, — це ганебно. Що хтось через це може тікати не від страху смерті, а від таких перспектив. Ставлячи собі запитання — що мене чекає раптом що? І родину хто буде утримувати?
А нам не вистачає людей. Замість трьох діб чергування було таке, що якось місяць не виходила звідси. Я не нию, ні. Роблю і робитиму все, що в моїх силах.
Чого я хочу? Босими ногами по траві гуляти, близьких побачити. Справедливості. Поваги. Щоб не знецінювалося те, що робить кожен, хто став на захист країни.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
…Повідомляють, що везуть важкого. Лікарі готуються, але з’ясовується, що бійця на точку еваку доставили вже без ознак життя. «Вітер» оглядає його, констатує біологічну смерть і диктує реєстратору характер травм.
Вони несумісні з життям, і хоч медики на еваку качали (проводили серцево-легеневу реанімацію. — Ред.), шансів не було. Хірург Ернест застібає чорний пакет, сідає біля мене і каже: «Буває і так».
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Ернест зустрів широкомасштабну фазу війни в Херсоні, працював в онкодиспансері. Пішов до ТрО.
— Зброю пощастило мати не всім. «Коктейлі Молотова» і вперед, вперед! 15 наших, хто пішов на Миколаївське шосе, там і лишилися. Мені пощастило бути разом з підрозділом ЗСУ в районі Антонівського мосту — дали автомат, якийсь бронік на мене наділи.
Я тоді пораненому закривав проникаюче в грудну клітину за допомогою упаковки від бинта і поверх тим бинтом обмотував. Підрозділ відійшов, а я через три дні лишився в окупації. Не хочу говорити деталей — скажу лише, що не сидів на місці.
Схуд морально на 100 кг, а фізично на 15. Кажуть, не боїться лише дурень. Напевно, я цей дурень. Відбило мені те почуття страху. Це погано, можливо. Але мені було потім легше впоратися з важкими умовами і обставинами, ніж багатьом іншим.
Коли вибрався, був виснажений, але з ідеєю. Ідеєю йти в ЗСУ. Мама поставилась із розумінням — сказала іди, бо ти сам себе зжереш, — згадує хлопець.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
— Я хотів нищити ворогів. Фізично нищити. Тому я просився бойовим медиком. Прийшов у військкомат — вони: «хірург, ого». Я: «тільки не в шпиталь». — «Та ти ж будеш без звання». — «А я і так без звання». Вони: «ну, ок, у штурмову піхоту підеш?» — «Піду». Потрапив у 47 ОМБр.
Зібрався за дві години. На Запорізькому напрямку був з артою. Все по нас летіло: КАБи, «Гради», С-300, дрони. Виходив на штурми з піхотою. Багато чого пережив, але після Херсона все це вже не так важко було.
Важко, коли пліч-о-пліч зі своїми, і важко в окупації — дві дуже різні категорії. Морально вбивало тільки бути свідком завдань на неможливе, розумієш, про що я? Коли немає аналізу і висновків, коли помилки повторюються. А за кожним непродуманим кроком — життя, — розповідає Ернест.
Вже коли був в Авдіївці, він відчув, що дійшов до точки, яку може назвати виснаженням. Відпочинку не було тривалий час.
— Я стараюся не розповідати нічого цивільним. Бісять оці розпитування «а що там». Ті, хто так ставлять запитання, тебе не зрозуміють. Це просто прийняти треба. Коли в Києві отримав орден Св. Пантелеймона, відчув якийсь надлом внутрішній.
Для мене все мало такий вигляд — ти такий молодець, на тобі значок, все, повертайся назад в окоп. Є люди, які робили речі на межі неймовірного, ось вони молодці. А що я? Ніяково, коли тебе називають героєм. Дивний час, коли герої — прості люди з їхніми помилками. Непомітні. Невідомі. І водночас є люди, що не заслуговують ні звань, ні титулів, які мають.
Що мотивує, що тримає зараз? Все чисто на морально-вольових. І я можу працювати за фахом. Руками. Думка, що війна закінчиться, а я вже закінчився, мені не сподобалася. Повернутися в хірургію в стані «мама, зліпи мені сніжку» — не те, чого я хочу точно. А тут в роботі я сконцентрований. У роботі не до дурних думок.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
…Тим часом настає новий день. Тепло обіймаємося з Ернестом, Зоєю, «Вітром». І з тими побратимами і посестрами, хто не захотів говорити публічно — надто багато болючих емоцій.
Вже прощаючись, «Вітер» каже мені: “Напиши, щоб долучалися люди. Що наші сили не вічні. Щоб поважали військових, які захищають Україну, жертвуючи здоров’ям і життям. Напиши, що оце все — ціна свободи, найвища ціна, яку можна заплатити. І водночас плата за відносну безтурботність тих, хто лишається в стороні.
Фото: Олена Худякова / АрміяInform
…Я пишу і думаю — насправді це наша плата за те, якими ми є. За шлях і сходинки на ньому. Шлях тих, хто не зрадить свою країну, шукаючи виправдання у недосконалості держави.
Олена Худякова